"Колеги винесли мене на своїх руках": розповідь тяжко пораненого енергетика

26 квітня станцію, на якій працював Володимир, накрило артилерійським обстрілом / Фото: Колаж: Сьогодні

Ця історія не просто страшна, вона страшна ще й своєю звичайністю. За чотири місяці війни в такій самій ситуації, як і герой історії, опинилися багато українців. Він втратив усе, що мав, і ледь не загинув сам. Його колеги-енергетики продовжують безперервно працювати, незважаючи на те, що з кожним днем це все ризикованіше.

Місце дії: невелике містечко на сході України. Назва міста (яке ми не вказуємо з міркувань безпеки) часто зустрічається в зведеннях новин. Його почали обстрілювати ще у квітні, а в останні дні червня – майже щоденні прильоти.

Тут ТЕС компанії ДТЕК – містоутворююче підприємство. Володимир (34 роки) працює на ньому 12 рокі. Він машиніст: його завдання – розвантажити паливо, яке надходить на станцію. Тобто – вугілля. Робиться це не вручну – Володимир має пульт управління, за його допомогою вивантажуються вагони і вирушають за наступними порціями вугілля. І так безперервно. З початком війни ні Володимир, ні його колеги не залишили роботу. Навіть коли ТЕС почали активно обстрілювати російські загарбники.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

26 квітня станцію накрило артилерійським обстрілом. Російські військові обстрілювали "ураганами" ТЕС та цех паливоподачі, де працює Володимир. Рівно о 23:20 снаряд прилетів через вікно до його ніг.

"Колеги встигли сховатися за якимись товстими стінами. А я нічого не встиг. І снаряд розірвався біля мене. Пам'ятаю рудо-зелений спалах і більше нічого. Я отямився близько 5 ранку, коли мене вже зашивали в лікарні", – розповідає Володимир.

Ще пізніше він дізнався, чого коштував його порятунок. Колеги не змогли викликати швидку – вона не їхала під обстрілами. Тому на своїх руках винесли його зі станції, завантажили на машину одного з них та повезли до місцевої лікарні. Долю чоловіка вирішували секунди. Уламки пробили череп, пройшли через око та вухо.

"Завідувач нейрохірургії сказав: "Володимире Вікторовичу, шанс вижити у вас був 1 зі 100". Металеві уламки застрягли в черепі, їх видаляли ультразвуком. Лікарі сміялися, казали, що я народився у бронежилеті", – каже Володимир.

Праве око не було шансів врятувати – його вибило одразу під час вибуху. Зараз замість ока – протез. Барабанну перетинку зашили, але чує Владими все ще не дуже – відсотків на 30. Зламалися й кістки щелепи, що дуже заважає їсти.

Понад місяць Володимир лежав у лікарні. А коли виписався, виявилося – повертатися йому нікуди.

Володимир народився у селі під Херсоном. Там досі жили його батьки. Але вже 15 березня їхню хату розбили, в ній не залишилося ні вікон, не дверей. Батьки залишилися живими – і це, мабуть, ще одне диво, яких так мало у воєнний час. Небезпечно було виходити навіть на вулицю, тож батьки три доби провели у підвалі. Поки за ними не приїхав син.

"Я їхав мінними полями. Мені наші хлопці на блокпостах говорили – ти що, хворий? А в мене ж серце болить за найближчих людей. У мене мати, напевно, добу не розмовляла, весь час плакала".

Батька та матір Володимир одразу ж забрав до себе додому – у своєму місті вони з дружиною вже купили власну квартиру. Саму дружину та восьмирічну доньку вдалося відправити на Волинь. Але були там недовго – до повідомлення про поранення Володимира. Тоді вони одразу ж повернулися в рідне місто до нього.

Незважаючи на тяжке поранення, коли обстріл міста почастішав, Володимир зібрав батьків, дружину та дочку – і відвіз їх до районного центру, де проходив лікування. Виявилося – вчасно. Незабаром він дізнався, що снаряди потрапили до його квартири.

Сім'я Володимира, колаж: "Сьогодні"

"Це просто пекло. Мені дзвонять, кажуть – новини дивився? Чесно кажучи, страшно туди їхати. Обстріли постійні. Але там у мене сестра з дітками. Просить вивезти її хоча б кудись. Хоча їхати їй взагалі нікуди...".

Володимир зі своєю великою родиною живуть зараз у далеких родичів. У місті, де поки що тихо. Дружина була вихователькою у дитячому садку. Він також потрапив під обстріл. Як тепер бути, де жити далі і куди донька піде до школи у вересні – це невідомо.

"Зараз головне – вижити. Дитяча психіка, особливо у тих, хто у прифронтових зонах, просто зруйнована. Не знаю, як ми всі виводитимемо її з цього стресу".

Нині Володимир ще на лікарняному, він проходив реабілітацію і незабаром отримає групу інвалідності. Ще й це заважає йому вийти на звичну роботу. З втратою ока та частковою втратою слуху він більше не зможе працювати машиністом. Однак на ТЕС пообіцяли, що знайдуть йому інше застосування. Тому коли він краще почуватиметься – хоче повернутися до колег, які врятували йому життя.

"Люди дуже бояться, але виходять на роботу. Бо у кожного свій фронт. Ніхто не відмовився виконувати свої обов'язки. Працюють, вірять у краще".

Від Володимира та інших енергетиків залежить не мало не багато – електропостачання суттєвої частини країни та стабільні світло та тепло у всій Україні.

Також ми писали про те, як протягом тижня з 20 до 26 червня енергетики ДТЕК повернули світло 57 тисячам сімей у зонах бойових дій.