Що трапилося з енергетиками, які підірвалися на міні у Макарові / Фото: ДТЕК, Колаж: Сьогодні
Не всі герої тепер на передовій. Багато людей, які ніколи не могли подумати про війну, останні три місяці роблять все, щоб наблизити перемогу. Українські енергетики мають свій власний виробничий фронт. На ньому є поранені та загиблі.
"Сьогодні" розповідає про долю енергетиків, які відновлюють Київську область, – на ворожій міні вони підірвалися вже після деокупації.
Робота під "Градами" з ризиком для життя
"Про те, що біля Макарова вибухнула бригада енергетиків і є загиблі, я спочатку прочитала в соцмережах. А я знала, що десь там саме бригада мого чоловіка працює. Відразу ж почала телефонувати чоловікові – а він не бере слухавку", – розповідає Надія, дружина електромонтера високовольтних ліній Володимира.
Надія та Володимир Вакалюки одружені 39 років. Стільки само Володимир працює енергетиком. У них двоє синів і вже є онуки.
"Що війна почалася, ми дізналися найперші, адже ще вночі почали обстрілювати нашу Білу Церкву. Але все одно повірили лише тоді, коли в новинах сказали, – так це нереально здавалося", – згадує Надія.
Робота електрика і в мирний час небезпечна. Але з 24 лютого ця звична небезпека збільшилася стократно. Від обстрілів обривалися лінії та горіли трансформатори, без світла залишалися десятки тисяч будинків. Аварійні бригади ДТЕК виїжджали на ремонти за першим сигналом.
"Володю ні я, ні діти не відмовляли йти на роботу. Там же люди у біді! Навіть думки не було, що може бути інакше. Навпаки, ми його підтримували. Та й він каже: це – мій фронт. Сини відвезли до безпечних місць невісток з онуками. А самі повернулися, тепер займаються волонтерством", — каже жінка.
Як лагодити лінії під "Градами", чоловік ніколи Надії докладно не розповідав. Говорив, все нормально. Насправді щохвилини енергетики ризикували життям.
Але вибух, про який із жахом прочитала Надія, стався, коли окупанти відступили з Київщини. Енергетики могли вже не боятися обстрілів та розпочали відновлювати мережі. Здавалося, найстрашніше вже позаду. Але 28 квітня сталася трагедія.
Лише ближче до ночі Надії зателефонувала дружина Віктора Карабача, водія бригади, і сказала найважливіше слово: "Живі". Їй самій щойно дзвонив чоловік, який прийшов до тями в київській лікарні.
Комендантська година – до 6-ї ранку довелося чекати без сну, щоб виїхати з Білої Церкви до Києва. Примчали, як тільки змогли. І тільки тоді довідалися, що сталося з їхніми чоловіками.
Смертельна поїздка
"Я дізнався, що почалася війна, коли мені зателефонував зять. Він мені каже: війна, треба кудись їхати! А я йому: яка ще війна, мені працювати треба. Так йому й не повірив. Поки на роботу не прийшов", – розповідає водій бригади Віктор Карабач.
Потім виявилося, що тривожніше, ніж їхати на виклик, чекати на нього. Жінкам справді не говорили зайвого. Чи було страшно? Так. Як же працювали? Та так і працювали: піднімалися на опори, лагодили, ховалися під час обстрілів і піднімалися знову, доки не заходило сонце. Щодня додавалися нові аварії.
Тепер енергетики говорять про це так спокійно, ніби це звичайна справа – під час артилерійського обстрілу підніматися на кілька десятків метрів та зосереджуватись на майже ювелірній роботі.
А найстрашнішим виявилися навіть не обстріли – вигляд деокупованих міст і сіл, коли енергетики нарешті змогли дістатися до них.
"Люди такого не зроблять, та що там, тварини також. Недаремно кажуть, що вони орки. Села, міста знищені. У Бородянці зруйновано просто все. Ми в якийсь момент почали рахувати, скільки будинків залишилися неторкнуті", – каже Володимир Вакалюк.
Загарбники пішли. Але залишили по собі розбиті міста і села без світла, а також численні міни і розтяжки. Перш ніж дозволити проїзд енергетикам, сапери перевіряють усі дороги та околиці. 28 квітня бригада виїхала лагодити лінію, яка зв'язує Макарів із селами, саме перевіреною дорогою.
"З нами поїхав наш начальник Юрій Чернега. Він і сам раніше працював монтером, і дуже добрим. Потім став інженером. Взагалі керівному складу не треба їздити на аварійні роботи. Але він виїжджав із нами, допомагав. Вважав – має бути у полі, коли стільки роботи", – продовжує він.
Руйнування після російських окупантів величезні. На ремонти деокупованих областей з'їхалися бригади ДТЕК майже з усієї України. Кожна пара рук – величезна допомога.
"Ми вже закінчили, почало темніти. Сіли в машину їхати назад. Тією ж дорогою поверталися біля лісосмуги. Ще обговорювали, що робитимемо завтра. Вже який тиждень без вихідних. Ось про це і говорили в машині", – зазначає чоловік.
Як стався вибух – ніхто не пам'ятає. Наче у фільмі раптом показали чорний екран. Віктор опритомнів на траві, не відчуваючи ніг, із залитими кров'ю очима. А Володимир – коли його витягали з машини.
"Незабаром медсестра говорила комусь, що у нас два "трьохсоті" і один "двохсотий". Я зрозумів, що хтось загинув. Але не знав хто. Тільки коли в лікарні на каталці біля себе побачив Віктора, зрозумів, що Юри більше немає", — згадує Володимир.
Чому вибухнула під колесами перевірена дорога? Міна виявилася особливо підступною – "пластиковою", таку не бачать металошукачі. Поряд пізніше знайшли ще 5 таких убивчих пасток.
"Юра був дуже добрим, я його давно знала: викладала йому в університеті у Білій Церкві. Він вивчав право, перш ніж піти в енергетику. Йому було лише 43 роки, у нього залишилися дружина та дві доньки-школярки", — каже Надія, дружина Володимира.
Віктор Карабач отримав осколкове поранення в голову, і цей уламок не стали видаляти – небезпечно. Голова ще болить, як і поранена нога.
А Володимир Вакалюк ходити поки що не може – хіба що кілька кроків. У нього перелом кісток ноги та компресійний перелом двох хребців.
Компанія оплачує лікування та надала фінансову допомогу, але багато що залежить тепер від внутрішніх сил постраждалих чоловіків. Реабілітація буде не швидкою, але лікарі кажуть – прогнози добрі.
"Через два дні після вибуху ми в лікарні відсвяткували 60-річчя чоловіка. Так, у лікарні, але це велике щастя, що ми цього дня були разом і живі", – каже Надія Вакалюк.
Ми погоджуємося – це справді щастя. А наступного року в цієї сім'ї буде одразу кілька ювілеїв – 40 років, як Володимир в енергетиці, та 40 років їхнього шлюбу з Надією. Мріють це святкувати вже у мирній Україні.
А в найближчих планах – відновитися. За паспортом і Володимир (60 років), і Віктор (63 роки) вже пенсіонери. Але хотіли б повернутися на службу.
"Хоч би як небезпечно було, це моя робота. У мене в трудовій так і написано: "аварійно-відновлювальні роботи". Ось я цим і займаюся", – пояснює Володимир Вакалюк.
Згоден з колегою і Віктор Карабач: "Людям потрібне світло, значить, і ми потрібні".
Раніше ми розповідали, що відбувалося на Київщині після того, як звідти вигнали російських окупантів, і писали про долю українського шахтаря Артема Червоного, який постраждав через російських бойовиків.