26 квітня станцію, на якій працював Володимир, накрило артилерійським обстрілом / Фото: Колаж: Сьогодні
Ця історія не просто страшна, вона страшна ще й своєю звичайністю. За чотири місяці війни в такій самій ситуації, як і герой історії, опинилися багато українців. Він втратив усе, що мав, і ледь не загинув сам. Його колеги-енергетики продовжують безперервно працювати, незважаючи на те, що з кожним днем це все ризикованіше.
Місце дії: невелике містечко на сході України. Назва міста (яке ми не вказуємо з міркувань безпеки) часто зустрічається в зведеннях новин. Його почали обстрілювати ще у квітні, а в останні дні червня – майже щоденні прильоти.
Тут ТЕС компанії ДТЕК – містоутворююче підприємство. Володимир (34 роки) працює на ньому 12 рокі. Він машиніст: його завдання – розвантажити паливо, яке надходить на станцію. Тобто – вугілля. Робиться це не вручну – Володимир має пульт управління, за його допомогою вивантажуються вагони і вирушають за наступними порціями вугілля. І так безперервно. З початком війни ні Володимир, ні його колеги не залишили роботу. Навіть коли ТЕС почали активно обстрілювати російські загарбники.
26 квітня станцію накрило артилерійським обстрілом. Російські військові обстрілювали "ураганами" ТЕС та цех паливоподачі, де працює Володимир. Рівно о 23:20 снаряд прилетів через вікно до його ніг.
"Колеги встигли сховатися за якимись товстими стінами. А я нічого не встиг. І снаряд розірвався біля мене. Пам'ятаю рудо-зелений спалах і більше нічого. Я отямився близько 5 ранку, коли мене вже зашивали в лікарні", – розповідає Володимир.
Ще пізніше він дізнався, чого коштував його порятунок. Колеги не змогли викликати швидку – вона не їхала під обстрілами. Тому на своїх руках винесли його зі станції, завантажили на машину одного з них та повезли до місцевої лікарні. Долю чоловіка вирішували секунди. Уламки пробили череп, пройшли через око та вухо.
"Завідувач нейрохірургії сказав: "Володимире Вікторовичу, шанс вижити у вас був 1 зі 100". Металеві уламки застрягли в черепі, їх видаляли ультразвуком. Лікарі сміялися, казали, що я народився у бронежилеті", – каже Володимир.
Праве око не було шансів врятувати – його вибило одразу під час вибуху. Зараз замість ока – протез. Барабанну перетинку зашили, але чує Владими все ще не дуже – відсотків на 30. Зламалися й кістки щелепи, що дуже заважає їсти.
Понад місяць Володимир лежав у лікарні. А коли виписався, виявилося – повертатися йому нікуди.
Володимир народився у селі під Херсоном. Там досі жили його батьки. Але вже 15 березня їхню хату розбили, в ній не залишилося ні вікон, не дверей. Батьки залишилися живими – і це, мабуть, ще одне диво, яких так мало у воєнний час. Небезпечно було виходити навіть на вулицю, тож батьки три доби провели у підвалі. Поки за ними не приїхав син.
"Я їхав мінними полями. Мені наші хлопці на блокпостах говорили – ти що, хворий? А в мене ж серце болить за найближчих людей. У мене мати, напевно, добу не розмовляла, весь час плакала".
Батька та матір Володимир одразу ж забрав до себе додому – у своєму місті вони з дружиною вже купили власну квартиру. Саму дружину та восьмирічну доньку вдалося відправити на Волинь. Але були там недовго – до повідомлення про поранення Володимира. Тоді вони одразу ж повернулися в рідне місто до нього.
Незважаючи на тяжке поранення, коли обстріл міста почастішав, Володимир зібрав батьків, дружину та дочку – і відвіз їх до районного центру, де проходив лікування. Виявилося – вчасно. Незабаром він дізнався, що снаряди потрапили до його квартири.
Сім'я Володимира, колаж: "Сьогодні"
"Це просто пекло. Мені дзвонять, кажуть – новини дивився? Чесно кажучи, страшно туди їхати. Обстріли постійні. Але там у мене сестра з дітками. Просить вивезти її хоча б кудись. Хоча їхати їй взагалі нікуди...".
Володимир зі своєю великою родиною живуть зараз у далеких родичів. У місті, де поки що тихо. Дружина була вихователькою у дитячому садку. Він також потрапив під обстріл. Як тепер бути, де жити далі і куди донька піде до школи у вересні – це невідомо.
"Зараз головне – вижити. Дитяча психіка, особливо у тих, хто у прифронтових зонах, просто зруйнована. Не знаю, як ми всі виводитимемо її з цього стресу".
Нині Володимир ще на лікарняному, він проходив реабілітацію і незабаром отримає групу інвалідності. Ще й це заважає йому вийти на звичну роботу. З втратою ока та частковою втратою слуху він більше не зможе працювати машиністом. Однак на ТЕС пообіцяли, що знайдуть йому інше застосування. Тому коли він краще почуватиметься – хоче повернутися до колег, які врятували йому життя.
"Люди дуже бояться, але виходять на роботу. Бо у кожного свій фронт. Ніхто не відмовився виконувати свої обов'язки. Працюють, вірять у краще".
Від Володимира та інших енергетиків залежить не мало не багато – електропостачання суттєвої частини країни та стабільні світло та тепло у всій Україні.
Також ми писали про те, як протягом тижня з 20 до 26 червня енергетики ДТЕК повернули світло 57 тисячам сімей у зонах бойових дій.